Вона прийде, бо час настав,

Осінь прийде нізвідки.

Вона прийде, хоч ти не звав,

Стоїть вже біля хвіртки.

Огляне двір твій ще на вході.

А ти дивись на неї.

Вона така сумна відтоді,

Як відцвіли лілеї.

Ти бачиш її барвний вид,

А хочеться ридати.

У душі її струнких ніг слід

Не хочеш забувати.

Ти звісно дещо зажурився,

Хотів бува прогнати.

Та потім з гостею змирився,

І запросив до хати.

Вона зажурена і сумна,

Хотіла поклонитись.

Але ця дівчина здавна

Не вміє веселитись.

Ти зрозумів її без слів,

Відчинив двері, взяв за руку.

І від жаху занімів,

Бо відчув як терпить муку.

Рука її така холодна,

Ще трохи, зовсім крижана.

Руки зігрів би, якщо можна,

Коли лиш згодиться вона.

Вона кивнула і пішла,

А ти мов паж за нею.

Та лиш ця діва увійшла,

Пройшов ти зваб алею.

Та досі Осінню була,

Погодилася лиш на чай.

А завірюха підвела,

І безлистим став весь гай.

Вона заплакала й пішла,

І зникла в тебе на порозі.

Бо на зміну їй ішла

Зима, що приїхала на возі.

Повернувся з чаєм ти,

А її вже й дух пропав.

Як могла без слів піти…

Чи може ти її злякав?

І ось, зоставсь тепер ти сам,

І п’єш її холодний чай.

А душа волає про сто грам,

Прийшла зима у твій грішний рай.

© Лерія Кот